Не зарекайся (7 серия)

Столи для бару

СТОЛИ

Яким має бути стіл, за який сядуть Ваші гості?

Для гостей — насамперед, зручним. Потім — красивим, відповідним стилем і дизайном інтер’єру в цілому. Для Вас — довговічним і міцним, здатним виконувати свої функції протягом багатьох років і при цьому не втрачати первісної краси і експлуатаційних якостей.

Що пропонує Tehnobar?

Наші колекції столів — це:

Якщо ідеальна модель не знайдеться серед готової продукції, ми створимо її по Вашому ескізу. Будь-які розміри, форми і матеріали!

Складено, дерев’яні, вуличні столи і столи на металлокаркасе — для ресторану, піцерії, бару, кафе, їдальні або літнього майданчика.

Сучасні, надійні, красиві столи від Tehnobar — це бездоганна якість за конкурентними цінами!

Показано з 0 по 0 з 0 (сторінок: 0)

Source: http://n-style.kiev.ua/stoli.html



Дивитися відео про столи для бару

Не зарекайся (7 серия)

Інформація про столи для бару

Новендіалія (fb2)

Настройки текста:

Марина Соколян НовендіаліяSICINNIUM[1]

Вельмишановні гості славного міста Дракува… От холера ясна, куди ви попнулися? Ану станьте купкою, кажу вам! Всім чути? Ну, давайте ще раз.

Шановні гості нашого міста! Сьогодні ми з вами здійснимо наше перше знайомство зі столицею короля Авеля, таємничим містом Дракув. Таємничим — бо кожен камінчик його старовинної бруківки має свою криваву легенду, тому… дивіться уважно під ноги… атож, атож, аби не збагатити, так би мовити, нашу фольклорну скарбницю. Отже, місто Дракув засноване у тисяча триста дев’яносто другому році королем Авелем Паленим після того, як його стара столиця згоріла до цурки під час знаменитої Алхімічної Пожежі.

Для планування нової столиці король Авель запросив знаного латинського архітектора та інженера Адріана Раманте, який осушив трясовиння на вибраній ділянці та посунув русло річки Чайка з тим, щоби рови навколо міста… Мамко, ану держіть ваше дитинча! Рови, кажу! А ви рота роззявили! І про що я-щойно… Ага, рови постійно наповнювалися проточною водою. За його ж проектом було збудовано перші захисні стіни, від яких нині збереглися лише кілька фрагментів.

Зверніть увагу: зараз ми з вами входимо до чільної брами міста, яку називали іще Болотною, на згадку про колишні мочарі довкіл міського пагорба. Погляньте вгору — над брамою ви побачите герб та девіз династії Авелонів. Factus de cinis flagro intus, що означає: «створений з попелу, палаю всередині». Правда ж, промовистий девіз, як для Авеля Паленого? Проте має він і глибший зміст, котрий… Що? Яка вбиральня? Та ні, за тих славних часів це робили просто зі стіни… Е, ви куди? На стіни дертися? Боже милий, та зачекайте до найближчого Макдональдса, тут два кроки всього.

Отже… Пройшовши попід брамою, ми опиняємось на вулиці Святого Дорміана, відомого своїми віщими снами, завдяки яким було попереджено два королівські адюльтери та неминучий міжнародний скандал… Ні, Святий Дорміан ніколи не жив у Дракуві, тут радше замешкали, тобто е-е… впокоїлись його мощі. Ми ще познайомимося з ними пізніше, оглядаючи королівський палац. Так от, мощі Дорміана король дістав у Князя Вользького в обмін на концесійне використання дракувських срібних копалень. Навіщо? Ну, люди добрі, король Авель теж дещо тямив у туристичних принадах… До того ж, допомога святого, який добре знався на адюльтері, була для короля якраз на часі: його дружина, королева Ара, кажуть, була дуже вродливою. Не те, щоб йому мощі зарадили, але…

А? Що? Урвався терпець, еге? Ну, біжіть. А ми тим часом… Морозиво? А, так-так, морозиво «У Дорміана» справді добре. Ну, бачте, як вдало король виміняв нам святого? А то що було би? «Морозиво при Болотній Брамі»? «Драговиння на патичку»?

Ну гаразд, усі вдовольнили свої природні потреби? То рушаймо нарешті. Вулиця Святого Дорміана біжить від міської брами просто до центральної Ринкової площі. Ця вулиця найширша, і чепуруну-архітектору вдалося навіть намовити короля прокласти тут хідники — небачена дивовижа для тих часів. Проте, король знав, що робив, виписуючи сюди латинського майстра. Той привіз багато свіжих ідей до цієї драглистої місцини… Хоча для нього самого добра з того не вийшло. Це сумна історія… Але наразі ходімо далі.

LAUDATIO.[2] PARS І

Лука ненавидів це місто. Дійняло вже, дозолило, допекло… Своїми кривими провулками, своєю слизькою бруківкою, щербатим вищиром своїх іржавих брам… Здається, усе віддав би, аби втекти звідси якнайдалі, до вражих заговин, до чорта на роги… але не пускало, не давалося, встромивши в серце пазурі задавнених негараздів.

Він щодня труїв себе старою бідою, над усе боячись одного — забути. Пробачити. Зректися. Бо нема гіршого, аніж присягатися самому собі, а надто — у двадцять літ, коли в крові вирує юнацький іще гонор і дитяча кривда.

Із тим Лука завдав собі чималого збитку. Замість податися до Університету — а його радо взяли би з поваги до батькових чеснот — він шукав за жебрацьким заробітком то в нікчемній газетці нічним охоронцем, то в міській управі на поважній посаді «подай-прийми». За два роки таких поневірянь домашнє колись цуценя з довірливим поглядом круглих очей обернулося на кучматого і злого пса-приблуду, котрому — як не дати копняка за доброї нагоди… От і давали. Навіть оце просто щойно. Накрилася остання Луччина робота — ота сама, охоронцем, коли керівництво, зазирнувши до редакції дорогою з нічної пиятики, застало сторожу за доглибним вивченням об’єкта охорони, а власне, редакційного архіву.

Отож іде собі Лука містом, яке тихо ненавидить, не п’яний, але й не тверезий, клянучи лиху долю, нагле керівництво, а надто — Нічний Магістрат, стежину до якого він сумлінно протоптував два останні злиденні роки.

Це було складно, це було страшно, адже це була справжня таємниця. Ні, не так — Таємниця. Навіть посадовці міської управи не знали достоту, що воно і де шукати. А проте голос при згадці нишкнув, і голова самочинно оберталася, аби пересвідчитись — нікого? Ні? Посадовці боялися, інші ж ні про що не здогадувалися та й мали собі божий спокій. А Лука — не міг. Уже не міг. Хоч і довідався він хіба те, що Нічний Магістрат вбиває людей. Тихо, без галасу. За згоди міської влади, очевидячки. Обираючи жертви за не відомою нікому методою і без якихось певних підстав. Не густо, певна річ, але решта городян не знали і того. Лука знав — бо Нічний Магістрат убив його батька.

Саме тоді Лука заприсягся — хай там що, дізнатися правду. Знайти Магістрат. Знайти — і знищити.

Ну, так принаймні йому ввижалося у мстивих мріях. До того ж, знищити можна по-різному. Він міг би видати душогубів, скажімо, державній владі. Нехай не в провінційному містечку, але Десь Там бодай повинна ж вершитися справедлива кара!

Сподівання на це вже не тішили, як колись. Лука втомився. Справді, за два роки не наблизитись ні на крок… Зараз, змучений і злий, він ладен — ні, не відмовитися від пошуків, але зробити принаймні перерву. Виспатися, знайти якусь людську роботу, а там — хто зна! — може, й вигулькне, приспане, свідчення, що виведе його нарешті до лігва вбивць.

Нині у славному місті Дракуві тепла вогка осіння ніч. На вулицях тихо і порожньо — лише зрідка чути непевний поступ веселих ходільців по нічних вар’єте. Та й той самотній шерех вгрузає у тишу, сторожку тишу передчуття, котрої Лука, заклопотаний своїми негараздами, не годен спостерегти.

Він ще не знає, що пошук його наближається до завершення. Бажане свідчення ось-ось визирне з-за рогу вулиці. Хоча навряд чи це потішить месника. Ні, принаймні не зараз.

* * *

Вночі їхня робота лише починалась. І зовсім не тому, що ніхто не вмирав — так чи інак — посеред білого дня. Вдень теж часом доводилося працювати, проте вночі мороки було значно більше. Адже смерть вночі тихша, приватніша, а злидні, що ними опікувалась контора, потребували не лише її. Тому спати затемна не випада

Source: http://coollib.com/b/366155/read



Стаття про столи для бару

Останній танок Діда Мороза - детектив

Біленко Олена, 14.01.2017 року

(Кафе у одному з центральних районів міста)

Новорічний корпоратив був у розпалі. Ялинка у кутку сяяла, прикрашена різнокольоровими гірляндами, ялинковими прикрасами та дощиком. Святкові столи із залишками їжі і напівпорожніми пляшками, були у конфетті, паперових гірляндах, вигорівших бенгальських вогнях. Поміж тарілок і бокалів валялись шкірки від мандаринів, зім’яті паперові серветки і корки від шампанського. Музика лунала дуже гучно, адже колектив дійшов до необхідної кондиції і почалися танці нон-стоп. Танцювали всі, навіть ті, хто не вмів і не хотів.

Ведучий, чоловік років п’ятдесяти, з великим червоним носом, перекрикуючи музику, пропонував провести ще один веселий конкурс. При цьому він вже не випускав з однієї руки мікрофон, а з іншої чарку. Коли у нього задзвонив телефон, він поставив чарку на стіл, і вийшов із зали, щоб поговорити. Чутно було, як ведучий з кимось домовлявся:

– Так, дуже добре, ви вже тут.

Після цих слів, він пішов до виходу із кафе. На дворі біля входу йому довелось протиснутись через веселу компанію курців. В цей час під'їхав автомобіль, скоріше мінівен темного кольору, і ведучий помахав рукою на знак привітання. Машина зупинилась, з неї вийшов Дід Мороз, у шикарному червоно-білому вбранні з пишною бородою, що закривала майже все лице. Високий, статний, широкоплечий Дід Мороз допоміг вийти із машини своїй супутниці, симпатичній дівчині, одягненій у блакитний костюм, обшитий білим хутром. Вони впевненою ходою піднялися по сходах під веселі коментарі курців на вході. Разом з ними зайшов і ведучий, який їх зустрічав. Він прискорив крок, не встигаючи за широкими кроками Діда Мороза і на ходу давав настанову:

– Як тільки я зроблю оголошення і зазвучить музика, ви зразу заходьте. Оплата після виступу.

Ведучий швидко пішов уперед і зайшов у залу, де гуляла компанія.

– Увага, увага! Який новий рік без того, кого ми зараз будемо усі разом кликати. Ви здогадались, хто це.

Натовп засвистів і зашумів.

– Давай! Ура, Дід Мороз!

Всі голосно закричали і під веселу музику Дід Мороз і Снігуронька увійшли до зали, і у привітанні підняли руки. Зал голосно у відповідь вітав казкових гостей. Красивий баритон Діда Мороза прокотився залом.

– Вітаю усіх! Хай збудуться всі ваші мрії!

Дід Мороз бажав щастя і достатку компанії і її співробітникам, а також керівництву, а заодно і усім присутнім, поздоровляв з Новим роком та Різдвом. Снігуронька весело і чарівно посміхалась.

У цей час до них нетвердою ходою підійшла жінка у фіолетовому парику та блискучому костюмі русалки, довгий хвіст вона перекинула через руку, щоб не заважав. У руках у неї була пляшка вина і два бокали. Не звертаючи уваги на знаки, що їй подавав ведучий, один із бокалів вона дала ошелешеному Діду Морозу.

– Тихо усім! Увага! Я хочу випити з Дідом Морозом, з тобою, на брудершафт!

Вона налила йому і собі у бокал. Снігурка хотіла заперечити, але Дід Мороз зупинив її. Він засміявся, щиро і дружньо, обійняв "русалку" і одним залпом випив все, що було у бокалі. А потім смачно поцілував жіночку у губи. Всі зааплодували, засвистіли і закричали:

– Ура, ура Діду Морозу!!!!

– А тепер танцюють всі! – закликав він, і сам, для прикладу, підхопив жінку, яку все ще тримав у обіймах та закружляв з нею по залу. Снігуроньку запросив ведучий, інші гості також знайшли собі пару, і за мить всі танцювали. Та раптом Дід Мороз зупинився, захитався, і наче втративши рівновагу, впав на підлогу. Його велике сильне тіло забилось у конвульсіях. Жінка, що була партнеркою по танцю закричала, за мить музика стихла. Снігуронька з тривогою в очах підбігла до Діда Мороза. Вона впала на коліна, і почала трясти чоловіка за плечі, наче хотіла розбудити, чи привести до тями. Навколо зібрались люди і мовчки дивились на безуспішні намагання Снігуроньки зробити щось для порятунку свого партнера. Перехід від веселого до трагічного був настільки блискавичним і недоречним, що це наче паралізувало колектив. Нарешті, хтось із присутніх оговтався і став кричати, що треба викликати швидку. Ніхто не хотів вірити, що свято закінчилось. Вони чекали цього весь рік, і це було неправильно. Жах того, що сталось, поступово проникав у сп’янілі мізки, деякі жінки, голосно ридали. Чоловіки поспіхом допивали і виходили із зали. Снігурка плакала навзрид, її втішав тамада, він кілька разів наливав у чарку і підносив їй, але вона відмовлялась і він, зітхаючи випивав сам. Дід Мороз лежав з відкритими очима, які нерухомо дивились в прикрашену новорічними гірляндами стелю, він був мертвий.

(Районний відділ поліції)

Старший слідчий відділу карного розшуку Ванда Марчевська як раз закінчили говорити по телефону, і поклала трубку, коли апарат задзвонив знову.

– Марчевська, так, Тарас Григорович. Добре, зараз зайду.

Кабінет начальника віддірайлу карного розшуку районного відділення поліції був на другому поверсі. Ванда йшла по коридору першого поверху по дорозі набираючи номер на мобільному:

– Алло, Андрій, давай закінчуй з обідом, мене викликав Тарас, є справа.

Біля кабінету, Ванда поправила зачіску, її блискуче чорне волосся було ретельно прибране у тугу косу. Після вона постукала, і не чекаючи відповіді, впевнено увійшла до кабінету.

За великим столом сидів поважний кремезний чоловік. Сиве волосся хазяїну кабінету було коротко по-воєнному підстрижене, у всій його постаті відчувалась виправка, він підвів проникливі темні очі на Ванду і його суворий погляд пом'якшився:

– Ванда, заходь, сідай.

– Вітаю, Тарас Григорович!

Їх спілкування було дружнім, Тарас Григорович був другом її батька, і Ванда знала його змалечку.

– Ось справа, – він передав їй папку, – діло на перший погляд виглядає як звична смерть. Інфаркт або інсульт, зараз цей діагноз на кожному кроці, і у молодих і у літніх.

– Тут інша справа?

– Так, загиблий – молодий чоловік, здоровий і міцний на вигляд. Швидка, що приїхала констатувала смерть від зупинки серця. Але...

– Я так і знала, що буде але...

– Ванда, ми працюємо для людей. Кожен має право на смерть і ще більше право на життя. І якщо комусь �

Source: http://litclub.org.ua/texts/show/42325/



Leave a Replay

Submit Message